"Ми не говоримо про війну". Луганський щоденник

Ми майже не говоримо про війну. Якщо хтось за столом порушує цю тему, завжди знайдеться інший, хто парирує: «Я не стежу за новинами», або «Я не дивлюся новини». Від війни втомилися, її сприймають як паралельну дійсність. Якщо потрібно, ми збираємо гроші для фронту, купуємо противірусне для солдатів, але все у відповідь на вимоги згори.

Дуже багато реклами про службу в армії. Реклама стала красивою, професійною, ніби маркетологи, що залишилися без роботи, працевлаштувалися в аналогічні структури в армії. Навіть розуміючи, що це реклама – чіпляє. Така гра слів, такий тонкий підхід: «Тебе не розуміють удома? Закидають, що багато граєш у комп'ютерні ігри і не знаходиш себе? Приходь до нас і твоє хобі стане професією, тут ти знайдеш друзів». І ти подумки віддаєш належне добору слів.

Рекламують «цілком безпечну» службу з управління дронами – навчимо, дамо заробити, дамо престижну професію, дружний колектив. І навіть розуміючи, що це реклама, все одно знайдеться якийсь оборот, який прямо по тобі – безпечно, престижно, грошовито. Це чіпляє.

Реклама служби всюди. У цирку, на вході до музичної школи, перед входом до звичайної загальноосвітньої. Агітують студентів, ненав'язливо, але з чітко окресленою обов'язковою кількістю заповнених місць. І багато хто йде на це, тому що про службу в цих військах говорять теж всюди - в новинах, як би між іншим. Легко, цікаво, безпечно, престижно. Це не в окопах із обмороженнями, це військова еліта.

А на цьому тлі – звичайне, я б сказала, обивательське життя. Звичайно, є розшарування на пенсіонерів із мінімальною пенсією та якусь паралельну реальність із самозайнятих. Але якщо пенсіонер ходячий і активний, він завжди зможе знайти роботу – прибиральниці, посудомийки та двірники потрібні всюди. І тут можна запросто розраховувати на три тисячі на день та обід за таку ось некваліфіковану працю.

Ну а якщо пенсіонер не дурень, у нього зазвичай дві пенсії (російська та українська), а на дві пенсії він може жити не працюючи і цілком непогано харчуватися. Тут навіть справа не в грошах, а в якомусь загальному стилі життя.

Дуже непогано зараз мешкають пенсіонери-вчителі, пенсіонери-викладачі музики. Їх нікому замінити, вони багато можуть і добре розуміють, що вони роботодавцю потрібні більше, ніж він їм. Молодь ненадійна та вітряна, молодь не налаштована чекати та терпіти категорії та підвищення зарплати, а пенсіонерів влаштовує все.

Дуже активно скрізь продається нерухомість. Забудьте мої історії про покинуті й порожні будинки. Нині розкуповують усе. Старе, криве, що вимагає ремонту, з проваленими дахами і парканом, який покосився. Те, що стояло всі десять років замкненим на нашій вулиці, набуло нових господарів. І закрутилося відразу: щебінь, робітники, будматеріали... І ти раптом зрозумів, що будинок був не старим, а цілком придатним для життя в добрих руках. Не зрозуміло, звідки такі гроші, хто ці покупці, але навіть якщо судити за нашою робітничо-селянською вулицею – машини, а то й дві, стоять перед кожним двором. Одиниці ходять пішки. Можна забути історії про те, що у нас жили сімейними кланами, що жили заводчани (поряд прохідна заводу). Ми не знаємо, хто зараз чим займається, можемо не здогадуватись про джерела доходів сусідів. Найдивовижніше – будинки купують ті, хто ніде не працює і не ходить при цьому пішки. Хтось їздить за хлібом на сусідню вулицю на авто.

Ми стали міжнародною вулицею. У нас з'явилися будівельники-буряти, казахи, азіати які погано говорять російською. Їм здають будинки, вони квартирують цілими бригадами і мають репутацію дуже добрих людей – тихих, спокійних, ввічливих. Їх стало багато – у маршрутках, на вулицях, усюди. Вони носять із собою документи, ходять до міграційної служби. Вони укладають у снігопад бордюри, латають дороги під зливою, і навіть у зливу виглядають щасливими. Наче робота для них – уже щастя. Навіть на тяжкій роботі вони якісь гармонійні. У дощ вони у дощовиках, на важкій роботі пофігістсько-спокійні. І іноді, дивлячись на них, приходить розуміння, що у роботі теж може бути щастя. Ми звикли скаржитися та шукати недоліки, а вони незбагненно щасливі. Як таке можливе?

Трохи ображають фрази друзів із Росії, що не приїдуть до нас. Поки що не приїдуть. Зачекають безпечного часу. Наче ми ще не до кінця оговталися від сухот. Потрібно почекати, але дружити на відстані можна, а краще – у безпечних місцях на нейтральній території.

За ці майже 12 років пройшло надто багато у перерахунку на одне людське життя. Прийшло розуміння, що чекати – безглуздо. Потрібно не відкладат ина  потім, треба жити зараз. Купувати машини, будинки, будувати, народжувати, відкривати бізнес, вчитися, подорожувати, любити, бути поряд із рідними.

Ті друзі з України, хто не втратив цього статусу за 12 років, запитують із страхом – як спілкуватися, якщо вирублять Телеграм? Не працює Ватсап і ми забули про Вайбер. Які є аналоги? Чесно – все одно. Рідні поряд. Немає сенсу рвати серце від того, що хтось далеко. Вибір зроблений остаточно, і не можна сказати правильний чи ні. Просто зроблено. З тобою сім'я, близькі, не треба думати, як приїхати, не треба нікого звинувачувати у поганому зв'язку чи забороні на в'їзд.

Дуже двоїста виходить картина. Ті, кому заборонено в'їзд сюди, хотіли б приїхати і навіть бачать себе тут – свою оселю, близькі, хто ще живий. Але при цьому ненавидять режим та не приховують цього. Як вони планують жити в цій двоїстості, гидуючи місцевою пенсією та повітрям? Як бачать себе тут? Або, навпаки, гучні фрази про те, що в Луганську не витримають і дня, просто не зможуть тут дихати, але з ремаркою, що тут залишилася нерухомість, з якою треба щось вирішувати.

По радіо крутять рекламу – житло у новобудовах біля моря. Маріуполь. Центр, море із вікна, затишні двори. Миготить несподівана думка: будинки збудовані на людських кістках. Ми пам'ятаємо ролики з попелищ, а нам уже пропонують квартири біля моря в тих же місцях. І поїзд до моря, що возитиме на Азов від нас. Новий відлік життя. І взагалі, життя вчить дивитися на все простіше, якнайпростіше. Жодних рефлексій та жалю. Жодних думок та порівнянь. Тільки тут і зараз.

Дуже багато показових розкриттів злочинів. То закладники-пенсіонери, які мають при собі розфасовані партії наркотиків, то диверсанти, завербовані в месенджерах. Це вже не викликає резонансу. Гортаючи стрічку, зазначаєш машинально – пенсіонер закладав наркотики, або пенсіонер був кур'єром у шахраїв. Навіть не знаю, що зараз здатне здивувати.

Закривається багато звичних точок – маленьких магазинчиків, у яких було дуже зручно купувати овочі, м'ясо, молочку. На їхнє місце приходять пункти видачі замовлень. Приміщення здають у найм. І в рекламі цих місць є певна гордість – вони працюють у Запоріжжі, ДНР, Криму. Мережа! Нове ім'я! У рекламі часто зазначають – ми працюємо з 2015 року. Начебто компанія зі столітньою репутацією, ім'ям, світовою популярністю. Немов новий відлік історії після Різдва Христового.